«В тихій скорботі знамена схилили…»

Офіційні жалобні заходи з нагоди Дня скорботи і вшанування пам’яті жертв війни проводилися цьогоріч у райцентрі не в Меморіалі Слави, як це було зазвичай, а на північній околиці Радомишлі, де під час Великої Вітчизняної війни фашистами був облаштований концтабір. Про його перебування тут донедавна нагадували лише безіменні поховання померлих і розстріляних в’язнів. Тепер же біля могил жертв війни встановлено гранітний пам’ятний знак, відкритий 22 червня на жалобному мітингу громадськості міста.

Як згоріле насіння,

Спить в землі покоління…

Сплять сумні і веселі,

Сплять міста й цілі села.

Сплять тривоги і мрії,

Сподівання й надії…

Такими хвилюючими й тужливими рядками почали мітинг ведучі В.Третяк і О.Гаращук. Право відкрити пам’ятник, біля якого під державними прапорами стоїть почесна військова варта, надається голові райдержадміністрації І.Харитончуку, голові районної ради В.Тужику, ветерану війни, колишньому військовополоненому А.Осиці, спеціалісту з охорони культурної спадщини В.Науменку.

- Ми не повинні забувати тих, хто віддав свої життя заради майбутніх поколінь, - сказав у своєму виступі І.Харитончук. - Щоб ніколи не стали жертвами воєнних лихоліть наші діти й онуки, потрібно пам’ятати своє трагічне минуле і нагадувати про нього майбутнім поколінням.

Оголошується хвилююча хвилина скорботи.

Керівник району вручив подячні листи доброчинцям В.Семешку і С.Романюку, стараннями і коштом яких було встановлено монумент.

Про трагічні дні початку війни, про нехтування фашистами міжнародних конвенцій щодо військовополонених і навіть парламентарів говорив на мітингу колишній фронтовик, полковник у відставці М.Крепченко.

Події 1941-го року в Радомишлі висвітлив у своєму виступі дослідник минулого Радомишля О.Пирогов.

Про потребу вшановувати жертв і нацистського, і комуністичного режимів, які покояться в нашій радомишльській землі, вів мову вчитель історії школи-інтернату П.Сергієнко.

На історію радомишльського концтабору свого часу пролив світло його колишній в’язень О.Доронін. Він – один з небагатьох, кому, пораненому, вдалося втекти з табору. У Гришківці його прихистила дівчина Люба, з якою втікач згодом побрався, залишившись по війні на Радомишльщині, де згодом знайшов свій вічний спочинок. На мітингу були присутніми рідні колишнього бранця, а його правнучка В.Нощенко в пам’ять про прадіда прочитала вірш.

Дівчина є учасницею вокального ансамблю «Пісенне джерело», що виконував журливі переспіви, присвячені полеглим жертвам війни.

Піснею «Вклонімося величним тим рокам» завершив жалобний мітинг культармієць В.Домбровський.

Пролунали ритуальні залпи.

Заупокійну літію за убієнними провели ієрей Д.Волинець і кандидат богослов’я С.Чорний.

Бережімо ж пам’ять усіх, хто став жертвами страшної війни, шануймо своїх батьків, дідів і прадідів, що віддавали життя за свій рідний край і своїх нащадків, дбаймо про мирне сьогодення і завтра, щоби ніколи більше не знала земля наша воєнних лихоліть.

Газета "Зоря Полісся", 28 червня 2012 р.

N.B. Першими жертвами Великої Вітчизняної, що знайшли свій спочинок на місці, де встановлено нині пам’ятний знак, стали у червні 1941-го в’язні радомишльської тюрми (у цій будівлі зараз міститься районний суд). Коли фашистські війська стрімко наближалися до Радомишля, усіх ув’язнених охоронники вивели на тюремне подвір’я і розстріляли. Можливо, побоюючись, щоб не перейшли на бік ворога. Бо на початку війни такі випадки були непоодинокі. Та й зустріли німців у Радомишлі не як окупантів, а як жаданих гостей: із хлібом-сіллю. А вже по тому гостинність втілилась у той таки концтабір біля тюрми, де тримали попервах радянських військовополонених.

Восени 1941-го лави бранців поповнили активісти ОУН. 21 листопада українські патріоти провели жалобний мітинг у с.Базар, вшанувавши пам’ять розстріляних там червоними котовцями у 1921-му році українських вояків з другого зимового походу генерала Ю.Тютюнника. Усіх учасників акції у Базарі було заарештовано й доправлено до Радомишля. Чимало з них знайшли тут вічний прихисток.

Відтак недарма прийшли на мітинг громадськості міста активісти місцевого осередку партії «Свобода», адже вони безумовно є повноправними представниками цієї громадськості, до вподоби це комусь, чи ні. І прибули вшанувати полеглих під своїми прапорами, що врешті теж не забороняється. Але це чомусь не сподобалося представникам районної влади, і вони таки «умовили» свободівців згорнути прапори, можливо, щоб переконливіше відокремити себе від певної політичної сили. От тільки чомусь не лунає жодних заперечень, коли на офіційних святкуваннях Дня перемоги чи подібних йому свят крокують маніфестанти під прапорами компартії, соціалістів, регіоналів та ін. Що попові можна, то дякові – зась?

А от те, що жалобний мітинг провели безпосередньо біля могил жертв війни (ще раз наголошу, що жертв з обох боків, бо померли тут по війні також в’язні табору німецьких військовополонених), справедливо. Адже погодьтеся, що не зовсім гоже проводити скорботні заходи у меморіалі СЛАВИ, який вже за своєю назвою передбачає насамперед помпезні і заздравні вшанування. Так само не доречним виглядає у місці славословія і здравиць пам’ятний хрест жертвам голодомору.

Втім, простежується ще одна шанувальна закономірність: у дні, так мовити, спадкових «радянських» свят громадськість наша крокує до меморіалу Слави, а от українські патріотичні свята узвичаїлося відзначати біля пам’ятника Т.Шевченку. Можливо, хтось має свою думку, але знову таки вшанування жертв голодоморів тут випадає із загальної тенденції. Бо поруч із жертвами – їх призвідники і кати, на адресу яких і досі подеколи лунають колишні совкові заклики на зразок «Хай живе!..».

Володимир МОЛОДИКО.