Зустрічаючи цю надзвичайно привітну, енергійну і непосидючу жіночку, з нею не можна було не перекинутися слівцем, не розпитати про життя-буття, про враження від тих чи інших подій. Ольга Данченко завжди була в русі, у турботах. Влітку особливо, бо топтала майже щодня стежку до свого городу, якого завжди тримала в порядку, до лісу, звідки повсякчас поверталась з кошиками грибів чи ягід, оберемками лікарських трав, на яких добре зналася. Називала їх годувальниками, і обурювалась, коли хтось нарікав на безробіття чи безгрошівя. Своїм прикладом доводила, що, маючи поруч і ліс, і город, голодним принаймні не сидітимеш. І важко було повірити, що за такої енергії та рухливості відмірює вона вже свій дев’ятий десяток. Останній…

Ольга Олександрівна пішла з життя 27 квітня 2010-го. У день ганебної ратифікації російсько-української угоди по Севастополю. Хто зна, можливо серце відданої Україні патріотки не захотіло терпіти такої наруги над тим, чим вона жила і що любила понад усе, – над землею рідною. Вона надзвичайно раділа успіхам нашої незалежної держави, відкрито таврувала її недругів і московських лакуз, що хочуть знову опинитися в міцних обіймах старшого брата і повернути країну в минуле. Ця жінка добре знала справжню ціну того минулого, що виміряна мільйонами безневинно загублених людських життів у репресіях, голодоморах, засланнях. Їх вона сповна спізнала на собі, а ще безпосередньо могла порівняти своє «щасливе» радянське життя з життям «загниваючого заходу», коли була вивезена на примусові роботи до Німеччини. Саме там, до речі, вперше почула правду про український голод. Про трагічні 1932-33-й роки веде вона мову і у своїх спогадах, що залишились нам, як память і як нагадування…